В умовах повномасштабної війни й деколонізаційних процесів держава переосмислює культурну політику: мовне законодавство, підтримку книговидання, санкції проти російських видавництв, роль незалежних інституцій і фестивалів. Богдана Лаюк-Неборак, яка роками працювала в медіа й культурному середовищі, а тепер стала заступницею міністерки культури, уособлює цей перехід від «критичної спостерігачки» до «людини, що ухвалює рішення». 

Коли в новинах з’являється чергова постанова уряду, рідко хочеться дізнатися, хто саме її писав. Прізвища чиновників часто губляться за довгими формулюваннями «затверджено», «погоджено», «ввести в дію». Але є сфери, де ім’я людини в кабінеті напряму впливає на те, що буде на полицях наших книгарень, у бібліотечних фондах, у шкільних програмах і навіть у тому, якою мовою ми чуємо офіційні заяви держави.

26 листопада уряд призначив Богдану Лаюк-Неборак заступницею міністерки культури Тетяни Бережної. Вона відповідатиме за державну політику у сфері книговидання та мовної політики: від стратегій розвитку книжкового ринку й співпраці з Українським інститутом книги до умов пільгової оренди для книгарень та оновлення перекладу Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

До цього іменем Богдани Неборак цікавилися насамперед читачі культурних медіа: вона була редакторкою інтерв’ю у The Ukrainians, кураторкою культурних проєктів, співавторкою подкасту про культуру й деколонізацію «Наразі без назви», що 2022 року отримав відзнаку як один із найкращих подкастів про культуру. В інтерв’ю, есеях і публічних виступах Богдана багато говорила про читання як щоденну практику, про відповідальність за слова і про те, як культура допомагає «не завмирати» навіть тоді, коли війна забирає відчуття безпеки.

Її професійний маршрут не схожий на класичну кар’єру чиновниці. Юристка за освітою, вона будувала репутацію в медіа, культурному менеджменті, працювала з літературними фестивалями й книжковими клубами, координувала першу державну програму підтримки перекладів української літератури іноземними мовами, створювала разом із колегами фестиваль нонфікшн-книжок «Фундамент». Тепер це досвід «знизу» має перетворитися на рішення «згори» – нормативні акти, державні програми, бюджети.

Чим ризикує журналістка, коли стає посадовицею? Чи можна залишитися чесною з собою й аудиторією, якщо ти вже не лише ставиш запитання, а й відповідаєш за конкретні політики? Де проходить межа між «лагідною українізацією» та необхідними обмеженнями російського культурного впливу? І як зробити так, щоб слово «мовна політика» не звучало як загроза, а як гарантія права говорити й бути почутими?

У цій розмові ми пропонуємо Богдані Лаюк-Неборак «перейти на інший бік інтерв’ю»: згадати, як вона сама вчилася слухати своїх героїв, і пояснити, як тепер планує слухати суспільство. Це інтерв’ю не лише про нову посаду. Це розмова про те, як особистий досвід читачки, журналістки й культурної менеджерки впливає на бачення державної культурної політики у воєнний час.

Для читачів це можливість побачити, що за абстрактними словами «міністерство культури» стоїть конкретна людина – з улюбленими книжками, сумнівами, страхами й відповідальністю. А ще – можливість поставити через журналіста ті запитання, які ми зазвичай лишаємо в коментарях до новин: хто і як вирішує, які книжки потраплять у бібліотеки? Що означає «санкції проти російських видавництв» для пересічного читача? Чи є в держави стратегія, як говорити про мову без агресії, але з чіткою позицією?

Досьє

Богдана Лаюк-Неборак

• Народилася 16 грудня 1995 року.

• Магістр права НаУКМА; юристка за освітою.

• Журналістка, редакторка інтерв’ю The Ukrainians Media, культурна менеджерка.

• Координувала запуск першої державної програми підтримки перекладів української літератури іноземними мовами (2020).

• Співавторка відеоподкасту про культуру й деколонізацію «Наразі без назви».

• Від 26 листопада 2025 року – заступниця міністерки культури, відповідає за політику в сфері книговидання й мовної політики.

ЩО САМЕ ВОНА РОБИТИМЕ В МІНКУЛЬТІ

Серед напрямів, які куруватиме Богдана Лаюк-Неборак:

• розробка політик і стратегій розвитку книжкової сфери;

• співпраця з Українським інститутом книги;

• єдина стратегія для книжкових фестивалів;

• удосконалення умов для розвитку електронних книжок;

• механізм співфінансування закупівель книжок у бібліотеки разом із місцевими бюджетами;

• оновлення українських шрифтів та уніфікація правничої термінології;

• оновлення умов пільгової оренди для книгарень;

• санкції проти російських видавництв;

• оновлення перекладу Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

1. Від мікрофона – до кабінету

— Ви багато років ставили запитання людям про культуру. Пам’ятаєте момент, коли вперше подумали: «Я готова не лише питати, а й писати політики»?
(Уточнення, якщо буде потреба: «Це було пов’язано з війною, з певним проєктом, із відчуттям безсилля медіа?»)

2. Ризики переходу «на бік влади»

— Частина вашої аудиторії сприймала вас як незалежну журналістку й культурну менеджерку. Тепер ви – представниця держави. Який ваш внутрішній контракт із собою, щоб не перетворитися на людину, яку ви колись могли б критично інтерв’ювати?

3. Чи може культурна політика бути «лагідною» у воєнний час?

— Ви говорили про «лагідну українізацію», про важливість м’яких змін через читання, діалог, публічні дискусії. Як ця ідея співіснує з необхідністю жорсткіших рішень – наприклад, санкцій проти російських видавництв чи обмежень на російський культурний продукт? 

(Якщо відповідь буде дуже загальною, уточнити: «Наведіть приклад рішення, яке ви вважаєте «необхідно жорстким», і того, де ви обрали б м’якіший інструмент».)

4. Книжковий ринок як поле бою

— Якщо уявити український книжковий ринок як карту фронту: де зараз «найгарячіші точки»? Що потребує негайних рішень – бібліотеки, книгарні, переклади, фестивалі, електронні книжки?

(Далі можна попросити деталізувати 1–2 пріоритети.)

5. Читання як політичний жест

— Ви неодноразово говорили про щоденне читання як особисту практику. Коли саме читання, на вашу думку, перестає бути приватною втіхою й стає політичним жестом? 

6. Мовна політика без страху й агресії

— Тема мови в Україні майже завжди емоційно заряджена. Як ви уявляєте комунікацію держави про мовну політику так, щоб люди не відчували загрози, але чули чітку позицію: ми захищаємо українську?

(Уточнення: «Чого точно не варто робити державі в цій сфері? Де «червоні лінії»?»)

7. «Критики скажуть…» (баланс за стандартами BBC)

— Критики можуть сказати: «Ось ще одна людина з київського культурного середовища, яка буде займатися фестивалями й резиденціями, але не проблемами бібліотеки в райцентрі». Що ви їм відповісте?

8. Як не загубити свою «читачку» в «чиновниці»

— Ви багато працювали з аудиторіями: книжкові клуби, подкасти, публічні лекції. Що ви робитимете, якщо відчуєте, що стали говорити бюрократичною мовою й перестали розуміти живу реакцію людей? Є якісь особисті «маячки», які сигналізують: «стоп, я віддаляюся»? 

9. Війна, втома й сенс культури

— Ви працюєте з темою культури в країні, де щодня гинуть люди. У вас самих бувають дні, коли хочеться сказати: «Не до книжок»? Що ви собі відповідаєте в такі моменти?

(Це запитання про вразливість героя і його мотивацію – те, що радить не оминати Нормантон: дати простір для емоції, пауза, не поспішати з наступним запитанням.)

10. Конкретні зміни «на завтра»

— Уявімо, що це інтерв’ю читає людина в маленькому місті, яка давно не була в книгарні, бо її там просто немає. Яку одну зміну вона може відчути вже протягом найближчих двох років завдяки вашій роботі в міністерстві?

(Фокус на конкретиці, а не лише на «стратегіях до 2030 року».)

11. Останнє запитання, яке ви самі б собі поставили

— Усі роки в журналістиці ви ставили людям запитання, яких вони не чекали. Яке запитання ви б сьогодні поставили собі – як заступниці міністерки культури – і яке чесне формулювання відповіді готові собі дозволити?

(Завершення інтерв’ю – відкрите, з простором для саморефлексії. Дає сильну фінальну цитату для тексту.)